Валентине, розкажіть, як потрапили в спорт?
Як і всі хлопці, в юності надихався фільмами з участю Сталоне, Джекі Чана, Брюса Лі))) Хотів стати сильним, уміти постояти за себе. Коли мені було 11, став одним із перших відвідувачів секції дзюдо. Потім доля звела мене з тренером з карате Костянтином Тимченко. Дякую тренеру, він став нам другим батьком, настільки віддавався нашому вихованню і тренуванням. Я відчував себе на підйомі, мені дуже подобалося крате, і поступово я досягав успіхів. Вважаю, що в цьому велика заслуга була саме Костянтина. Скажу більше, пізніше ми навіть стали кумами)))
А освіті не заважали такі інтенсивні заняття спортом, Ви ж були ще школярем?
Ще б пак! Навчатися було просто ніколи! Все дитинство пройшло в тренуваннях, і не тільки в спортзалі. Відбувалося моє особисте становлення. Я по-хлоп'ячому завойовував собі місце під сонцем. Поки в моєму житті не з'явився Костя. Він зумів збалансувати для мене і спорт, і навчання, і все інше. Останні роки перед випускним я вже підтягнувся в навчанні, переосмислив свою поведінку і розставив життєві пріоритети. Природно, що вступив до інституту фізкультури, хоча рідні направляли батьковими стопами – мріяли про військову кар’єру.
Що дає спорт? Від чого довелося відмовитися і що набуваєш?
У моєму випадку спорт був, є і буде! У мене все життя пов'язане зі спортом. У мене не було інших спокус, адже все моє оточення жило так само, як я. У нас були однакові інтереси, схожі мрії. Тому ми і змагалися між собою теж спортивними перемогами. Та й з дитинства мене не балували, в родині військових завжди була жорстка дисципліна. Я дуже вдячний моїм батькам, що виховали мене саме таким, який я зараз! Бо саме їх вклад в моє виховання привiв мене до успіху!
Коли був перший спортивний успіх?
Це був 2000 рік. Я вперше виграв чемпіонат України з козацького двобою.
Чому козацький двобій?
Був період, коли я метався в пошуках свого напрямку. Відчував, що мені ближче ударні техніки, тобто дзюдо, але вже добре освоївся в карате. Спробував тхеквондо, пару років теж позаймався. Потім Костянтин вийшов на Президента Федерації карате. Він побачив у мені потенціал і запропонував взяти участь у контактному карате. Так я почав виступати саме в цьому напрямку. І досить успішно. Це була нова техніка для мене, але досвід, отриманий раніше, допоміг мені швидко розібратися в специфіці цього виду спорту.
Наскільки я знаю, Ви в 18 років вже почали тренерську роботу?
Так, довелося (прим. автора - сміється). Мій тренер вирішив, що триразовому чемпіону України та ще з таким досвідом уже пора передавати його іншим. Діватися було нікуди. Я вчив хлопців зі звичайних сільських клубних секцій.
Якими були перші тренерські кроки?
Було складно! І було скоріше важко саме в спілкуванні. Але знову допоміг Костя Тимченко. Він в мене вірив і змусив повірити в себе, як тренера, і мене. Я починав з нуля, навчався на своїх помилках. Виробив правила дисципліни, власну тренерську методику і стосунки з вихованцями, при яких обидві сторони відчували себе комфортно. Ті 7 місяців тренерства в маленьких школах стали для мене моєю тренерською школою. Далі була тренерська робота в Дніпропетровській школі, контактне карате, бокс. Потім мені запропонували тренувати в піонерському таборі. Саме там я отримав тренерську впевненість. З табору повернувся зовсім іншою людиною - впевненим в собі спортсменом, який може показати результат і може подати себе в суспільстві.
А як Ви розвивалися в інших напрямках? Адже для всебічного розвитку особистості, для комплексної освіти мало тільки фізичних спортивних тренувань.
Це помилковий стереотип, що всі спортсмени обмежені в знаннях. Інститут фізкультури дає дуже широкий спектр знань. Крім того, в колективі, де кожен вже досяг певного успіху в своєму виді спорту, нелегко проявити свої особисті характеристики. Тому всі ми «загартовані в спілкуванні». Особливо, такі, як я, звичайний хлопець з Верхівцеве)))
Що було далі?
Було кілька шкіл, де я тренував, був диплом інфізу, було багато титулів на різних змаганнях. Але! Не було поняття, чим займатися далі! Я продовжував тренерську діяльність, окрилений секцією боксу в коледжі, і тренував до 2006 року. Далі - новий напрямок, для мене дуже незрозумілий на той момент - фітнес-індустрія. Нова дисципліна - тай-бо. І знову я вчився - це були тренування під музику. Це було захоплююче, весело, вдячний моїм хлопцям, що вони мене підтримали і разом зі мною вчилися. Через досить короткий час я вже готовий був викладати дану дисципліну. Це був мій прорив - як спортсмена, як тренера, як особистості.
І напевно, цей успіх, закріплений згодом, спровокував Ваше бажання створити щось своє? Так, у мене був величезний тренерський досвід. Я дозрів))) Мені допомогли мої друзі, знайомі. Хто фінансами, хто порадами, хто просто моральною підтримкою. І ми створили клуб FIRST. Це був радше клуб для дорослих, тих, хто свого часу з різних причин не зміг навчитися, хоча мав бажання. Поступово вони стали приводити своїх дітей, і мій клуб став свого роду, сімейним закладом. І це дуже надихало.
Зараз є клуб, є певний рівень. Що далі?
Зараз я на своєму місці. Мені подобається мій клуб. Він подобається моїм вихованцям. Я допомагаю людям втілити свої мрії і бажання. Буду розширюватися і збільшувати число щасливих спортсменів. На сьогодні ми активно розвиваємо бразильське Лута Лівре - різновид греплінг, що в перекладі з португальської означає "вільна боротьба". Але про це ми розкажемо трохи згодом, в наступних випусках журналу SPORT&HEALTH CITY.
