Павле, як починалася Ваша спортивна кар’єра ?
Мый тато завжди займався спортом . А я завжди був поряд. Спостерігав, вболівав, допомагав і проникався любов’ю до спорту. Спробував чимало видів – і плавання, і дзюдо, і рукопашний бій. І зупинився на східних єдинобортсвах, саме на тхеквондо. Багато в чому на мій вибір вплинув таки батько. А от за прикладом дядька я пішов до інфізу. Тобто, я свідомо обрав кар’єру професійного спортсмена. Саме дорослі, з яких я, як підліток, брав приклад, і стали вирішальними у моєму виборі. Бо мені подобалося їх життя.
Чи пам’ятаєте Ви свої перші досягнення. Чим найбільше пишаєтеся?
Перше досягнення, яким я й досі пишаюся, яке мене надихнуло, - це була моя перемога на чемпіонаті області з карате. Тоді цей вид спорту тільки-но виходив з «підпілля». Це був такий собі зліт спортсменів, організований воїнами-афганцями. Ми виступали в камуфляжних штанях, шкіряних рукавицях – і для молодого хлопця це було круто. А стати кращим – так взагалі! Це і аргументувало, напевне, вибір напрямку при вступі до інституту фізкультури. Тим більше, тренер схвально оцінив мою підготовку, тож сумнівів не було.
Наскільки важлива роль тренера у становленні спортсмена?
А як можна переоцінити роль батька, роль вчителя, роль наставника? Те ж саме і тренер. Саме він задає тобі напрямок, він не тільки тренує, він вчить з цими навичками та вміннями жити. Особливо це стосується хлопців-спортсменів, у яких тренери – чоловіки. Тренер загартовує, прищеплює справжні чоловічі якості. Тому я й досі орієнтуюся, в першу чергу, на батька і дядька, і на тренерів, з якими мені довелося працювати. Подумки я часто себе запитую – а як би в цій чи іншій ситуації вчинив тато або Микола Павлович Махінько, або Микола Григорович Ставрінов? Я і зараз намагаюся при можливості просто приїхати і пожати їм руку.
Чому саме тхеквондо? Чим воно цікаве для хлопців?
Це східне бойове мистецтво з тисячолітньою історією. І ця корейська культура єдиноборства настільки тісно ввійшла в Україну, що стала «нашою», близькою нам по духу. Ігор Леонідович Петренко в 1979 році привів тхеквандо на Україну. Саме його я вважаю засновником культури тхеквондо у Дніпрі. І дякую долі, що мимоволі став причетним до цього. Бо саме під час тренування, на якому був присутнім і я, була вирішена доля тхеквондо у Дніпрі.
Петренко – це людина з величезними організаторськими здібностями, тренер від бога, і спорстмен, який завжди намагався досягти найвищих результатів. І такі поняття він прищеплював і нам, своїм вихованцям.
Зважаючи на свій досвід, як Ви вважаєте, у якому віці краще починати? Якщо мова йде не про хобі, а про професійний спорт?
Ви знаєте, спорт, і це стосується не тільки тхеквондо, в останній час значно помолодшав. Це непогано. Але я вважаю, що тут грає роль і той фактор, що тренери сьогодні менш професійні, і їм простіше вчити саме малечу. Тому я не зовсім сторонник ранньої спеціалізіції у спорті. Так, спорт не завадить, навпаки. Але це повинна бути загальна фізична підготовка. А уже у більш зрілому віці варто думати і обирати «свій» спорт.
Хоча, не вік - найважливіший критерій. Важливо, аби дитина свідомо прийшла в спорт, мотивована, з бажанням і особистими планами. І твердо вірила в свої можливості. Спорт – це моделювання дорослого життя. Вихований і розвинений спортивний характер – це запорука успішної карєри, високого соціального статусу, самоповаги – у цьому я впевнений!
Наскільки безпечні єдиноборства? Адже дуже часто саме страх травмуватися зупиняє дітей, а ще більше батьків, від цих видів спорту?
Не зважаючи на те, що це контакт, поєдинок, він обмежений жорсткими правилами. А тхеквондо - найбільш захищений від травм вид єдиноборств. Звісно, найбільш ризикують бути ураженими кінцівки, хребет. А все інше – як і в будь-якому іншому спорті. Подивіться на мене – я жива і здорова відповідь (сміється).
Розкажіть про школу, в якій ви тренуєте.
Відкрита школа була ще 1944 році. І перше в Україні відділення тхеквандо у 1996 році відкрилося завдяки Ігорю Петренку саме у нас. Так почалася нова історія розвитку цього виду спорту. За цей час випустилося більше пів сотні майстрів спорту України, 2 майстри спорту міжнародного класу, один з яких і я.
В школі працює 12 тренерів, які навчають дітей також при шкільних секціях, у клубах. Усі титуловані, а головне – досвідчені спортсмени. У нас є відділення пумсе і для дівчат. І, я вам скажу, тхеквондо дійсно молодіє.
Серед ваших вихованців є серйозні досягнення?
Звісно! Мої вихованці – часті учасники, призери і переможці найперстижніших змагань, в тому числі міжнародних. Я завжди ставлю задачу тільки перемогти. А вони намагаються не підвести. Серед моїх вихованців уже біля тридцяти МСУ і біля десяти міжнародного класу.
У 2017 році на дефлімпійських іграх, куди я, як старший тренер збірної дефлімпійців, возив і своїх вихованців, хлопець із Полтави взяв «срібло». Була й моя важлива особиста перемога. За підготовку збірної я отримав Президентську нагороду. Мої вихованці, саме з категорії спортсменів із вадами слуху, показують досить непогані результати. Троє уже неодноразово ставали чемпіонами України. Є реальні перспективи, що також мій вихованець першим стане МСУ саме серед спортсменів із вадами слуху. У листопаді Чемпіонат Європи. Це тяжке випробування, але ми готуємось.
А ви особисто ще тренуєтеся?
Так. І тхеквондо, і дзюдо також. Я не здаю позиції!І якщо будуть проводитися чемпіонати серед ветеранів, а для цього є всі перспективи, то, напевне, я буду їх учасником.
Якою вбачаєте свою ціль у житті?
Я хочу, аби люди навчилися цінувати відданість своїй справі. Я знову говорю про свого тренера Ігоря Леонідолвича Петренка. З 99 року я проводжу турніри його пам’яті і своїм головним завданням вважаю зберегти память про цю незвичайну людину і донести людям його філософію тренерства. Це сабумні, людина, завдяки якій у нас сьогодні є тхеквандо.
